Прекрасний внутрішній світ
Під недавнім відео концерту Fontaines D.C. на Ютубі хтось написав:
«Через пʼять років, коли ми будемо ховатися в печерах від дронів, озброєних ШІ, ті люди, які досвідчували лайв Fontaines D.C. через екран камери на своїх телефонах (або як той осел з айпадом) за пʼятнадцять сантиметрів від свого носа, пошкодують, що не були повністю присутні й не ввібрали в себе кожну секунду цього чудесного виступу своїми очима і душею» 1.
Подобається драматургія коментаря. Світ палає, а люди перед загибеллю згадують концерти улюблених гуртів. Нема телефонів (і навіть айпадів), щоби переглянути запис. Фото і відео згоріли разом із дата-центром в Айові (може, треба було знімати на полароїд). І перед смертальним влучанням хтось нарешті отямиться: а де були мої очі? Тільки буде запізно.
Бабах!
Для чого ми взагалі знімаємо концерти? Щоб показать комусь? Щоб нагадать собі? Відколи я вивчила слово «інтерпасивність» (дякую подкасту «Районна бібліотека», а саме — випуску про «Мій рік розслаблення й відпочинку» Отесси Мошфег), я почала в цьому сумніватися. А раптом ми знімаємо концерт на телефон тому, що хочемо, щоби телефон пережив цей концерт замість нас? Іншими словами, делегуємо девайсу наші почуття — цілий коктейль інтенсивних емоцій, викликаних музикою.
Нащо так робити?
Повернімося до печери, в якій ховаються фани Fontaines D.C. Людей — справжніх людей з плоті і крові, а не тіней — атакують дрони. Хтось ці дрони запускає (обслуговує, виготовляє, купує). Збочені поціновувачі Лондонського симфонічного оркестру? Інвестори-психопати спаленого дата-центру в Айові? Позбавлені емпатії політики правого табору?
Найімовірніше, ми ніколи не дізнаємося. Через N років, коли стане можлива документалка про чергове сафарі на людей, вже не буде кому її знімати і притягувати винних до відповідальності, не буде кому спитать:
«Як же до цього дійшло?»
У якийсь момент усього стало забагато.
Мейлів, сповіщень, спаму, новин, ботів, діпфейків, агресивної реклами, чутливого контенту.
Психіка не справляється.
Взаємодія зі світом сплощується, рудикується до емодзі-реакцій в Фейсбуку, Інстаграмі чи Блускай.
Я тут, але.
Це вже не має жодного значення.
У момент, коли всього стає забагато, моя нервова система переходить у режим автопілота, а мій телефон продовжує вдавати, що я живу життя. Насолоджуюсь їжею, займаюся спортом, ходжу на концерти улюблених виконавців.
Скоріше б вже бабах.
Не маєш сил, то плач
Шукаю і не знаходжу фотографій з травневого концерту Daria ze Śląska у Варшаві. Після виступу я майже випадково познайомилася з нею і ми потисли одна одній руки. У мене є свідки, але нема фото. Лише трихвилинна аудіонотатка Nie masz sił to płacz (Не маєш сил, то плач) жахливої якості, яку соромно десь постити, але яку я зберегла на памʼять. Мимо того, що є кліп на цю пісню, який я дуже люблю.
Попри моє все ще недостатнє розуміння польської, пісні Daria ze Śląska трафляють мені прямісінько в серце. У деяких з них я впізнаю себе, і це тішить. У деяких з них я впізнаю себе, і це болить. Вони нагадують мені, що жити життя — це бути з собою весь час: вві сні й наяву, в миті радості, і в періоди слабкості, сумнівів, розпачу теж. Жити життя — це також бути з іншими, бачити, чути, приймати людей в їхній інакшості.
Ми дістаємо телефони, бо нам це більше не до снаги.
Темна сторона душі
Для справжніх фанів лайв їхніх улюблених виконавців має бути чимось середнім між театром і оргією, досвідом містичним або трансцедентним, який допроваджує їхню душу до катарсису, або ж очищення. І коли ми уявимо душу як тонесенький фільтр між нашим свідомим і несвідомим, то зрозуміємо, чому так важливо піклуватися про неї.
«Брудна» душа призведе до порушення рівноваги в нашому внутрішньому світі, наш моральний компас дасть збій, і ми станемо легкою мішенню для людожерських ідеологій і — небавом — дронів, озброєних ШІ.
До такого висновку я дійшла, начитавшись коментарів на Ютубі, і у вас є всі підстави мені не вірити. Але якщо збираєтесь на концерт Fontaines D.C., залиште телефон (і за можливості айпад) вдома. Про всяк випадок.
In 5 years when we are hiding in caves from Ai weaponised drones, those people experiencing Fontaines DC live via their phones camera (or the one donkey with an iPad) screen 6-inches from their nose will regret not being totally present and absorbing every second of this magnificent performance with their eyeballs and their soul.↩